тих скринь, хоч це вже й відоме зі слів того-ж Франса; якась своєрідна потерта інтелектуальна публіка перевіряє, перебалакуючись, їх зміст, — а напроти в один бік в химерах і порослі камінних стріл виростає Собор Паризької божої матери, а в другий — Лувр зі своїми чудовими дахами оточеними цілим народом скульптур.
Коли старовинний Париж і Латинський квартал характеризує в архітектурі Собор цей, то Париж новий, де двигтить трестована індустрія, де на березі Сени плететься сітка інтриг і визиску, але під якою, як основа її багатства, існує класа працююча — цей Париж характеризувати можна баштою Ейфеля.
Вона легким крицевим кружевом летить на ⅓ верстви під хмару, щоб пищало радіо з її верховини на цілий світ про біржові новини та нетривалість влади дрібного буржуа з його прем'єрами і франком.
На чотирьох лапах нове конструктивне мистецтво стало тут в столиці світу. Під його аркадами могли-б уміститись найвищі будинки нашого Харкова і над ними могли-б свобідно ще пролітати аероплани.
Башта Ейфеля не стільки показує будівельний хист Франції, скільки те, що яких тільки чудовиськ у світі не може створити колектив робочий, людський. І коли ця башта була спочатку безцільним будинком,
