художньої культури, що вливався в залі Лувра. На Наполеоновській добі поставлено край. Немов від тоді почала вже холонути культура буржуа. І тільки випадково і встидливо тиснеться в куточку «Олімпія»- Мане з пізнійшого часу.
Зате, які легкі випещені тіла красунь з часів Фальконета й Фрагонара, які могутні пристрасті холоднуватого Давіда і трипотливого чуттями Делякруа з його танцюючою революцією. Але всіх їх свіжістю й міццю перемагає здоровий і земний Рубенс. Це так, так! Це не худокровна доба якогось декаденсу з людьми типу рослин у погребі; це гаряча м'ясом і активністю людей (пануючої, правда, класи) доба. Чи не такою здоровою й повнокровною повинна бути творчість нашого пролетарського ренесансу? Напевно, що такою. Тільки не божественні постаті Генріха VII і смачної його жінки з кодла Медічі мають бути в наших поезіях і на наших полотнах — це ясно, а міць нових людей, класи, що тепер виступила на кін життя.
А про Рубенса хай хто скаже, що це не яскраво класовий маляр, що малярство безкласове, — коли ціла велетенська заля з неменше велетенськими полотнами співає переповненим голосом гімн королівській сім'ї, і тим, що покірно їй слугують, з-під пензля Рубенса, коли він на замовлення своєї класи
