і з власним прагненням в тон утворив свої шедеври, передчуваючи тут хід нових суспільних груп.
Зате в Луврі слідів революції відбитих мистецтвом нігде ні рисочки. Наче провал якийсь у течії часу. Невже не творили в ту пору? Ні, творили, та буржуазії приємніш згадувати феодальний лад, який її тиснув, ніж визнати, що революційність, це є законне право людства шукати шляхів для розвитку. Так, наче класа зробила стрибок од Людовика XIV до Наполеона, перестрибнувши через голову Робесп'єра і цілого сонму запальних провідців, як Бабеф і Марат, та великих людей, висунутих великими страстями.
Не тільки в Луврі слідів старої революції не знайти. Їх трудно відшукати у цілому Парижі.
Бо пишним грибом розбух французький патріотизм, що хоче стримати обертання колеса поступу, тому й підворушує кожний раз угноїння Наполеона. Тому велетенський мавзолей, як святиня, стоїть розіпнувшись над його гробом і сумирний спокій людини, що в землі, якої земля не торкається (гроб Наполеона нижче ґрунту, але в великому колі, яке зо всіх сторін обступили скульптурні постаті жінок), якось особливо урочисто нагадує людині, що все бренне, всі перемоги окремої людини тимчасові, якими-б величними вони не були. Ось прах того, що торкався