Зате помічається поруч з тією жвавістю якийсь консерватизм попереднього стану. Зробити бучу можна, захопитись, мати, може, й криваву розвагу, а далі все до кінця переробляти так скучно, коли старе таке звикле і може не зовсім погане, як, наприклад демократизм.
Що голодує робітник? Але зате він «вільний», він може подражнити жандара, його депутат може нападати на Пуанкаре й Еріо… Чи-ж варто тоді так гостро братись і заходити у невідоме далеке? Ці настрої несконсолідованого бажання й «чи варто так різко?» — живлять специфічний французький пацифізм, демократизм і анархо-синдикалістські ухили серед робітництва, які ще мають у Франції велику силу. Щоб не зайти далеко, французький соціялізм у силу згаданої консервативности попереднього стану висуває таких спільників капіталу, як Леон Блюм, що йде в руку й ногу з Еріо; саме отут виростає угодовська лінія лівої частини соціялістів під гаслом жоресизму.
В сучасній революційній боротьбі, де треба масово тиснути, перемагаючи поразки, французам дуже тяжко укластись у рямці таких форм. Тому мабуть французький комунізм, як і соціялізм, увесь час зустрічається зі зрадами, з нечистими ухилами, розколами і т. ин. Проте, ідеї диктатури пролетаріяту все більше й більше просякають свідомість трудящих і ми бачимо на звичайній демонстрації з походом на
