нають серед смороду. А мене таки віддали. Я тікав — мене духопелили[1], як тварюку…
Він махнув рукою й замовк.
— А знаєш, Ганнусю, — промовила сестра Пріся; — тобі випадає чергувати під Великдень. Я підрахувала…
Пріся засміялася, радіючи своїй вигадці. До Великодня ще-лишалося більше, нїж чотирі тижні.
— Яка ріжниця? — запитав фершал. — Чи під Великдень хворі не так мордуватимуться, чи не доведеться каляти руки їхнім слизьким потом?
Одарка Калинівна з острахом подивилась на фершала. Вона виразніше відчула, як важко їй жити з цими людьми, але розрадила себе тим, що Христос нїс куди важчий хрест.
Сестра Пріся кидала кульки з хліба в Антося, а той рішуче[2] не вважав на те.
— Антосю! — примхливо крикнула вона: — я тебе не люблю. Ти не хочеш гратися зі мною!
— Я ні з ким не граюся, — відповів хлопчик та поважно глянув на Прісю.
Та тільки тепер помітила, що очі в Антося холодні й лискучі, як лід, таксамо, як і в його матері.
