А Бог усе не рухався; від благання не здрігнулись його губи, й од віри не зжахнулись очі.
Час ішов. У бараці давно вже повечеряли й погасили світло. Сміх сестри Прісі сплутувався зі солов'їними співами понад річкою.
Одарка Калинівна ще переконувала Бога, щоб той простив і забув огріхи людей. Та мліло її тіло, і вона не здолала більше триматись на вколішках. Жінка кволо сідала на підлогу та витягувала вперед руки, не наважуючись піднести голову.
Вона тепер повторювала лише одне слово, вкладаючи в нього решту сил і сподівання:
— Прости… прости.
Опісля безвільно падали руки на непритомне обличчя, й усе тіло незграбно валилося на підлогу.
Так лежала сестра Одарка Калинівна, виснажена й нікчемна, перед жорстоким Нареченим.
Днями, вільними від чергувань, сестри Пріся й Ганнуся не виходили зі саду. Тут вони в холодку дубів ховались від східного вітру, що-звідусіль висмоктував вогкість та закидав її далеко геть.
