Коли віконниці були зачинені, учитель добував зі скриньки скрипку й ноти, клав їх на стіл та присував близче каганець.
Дід Якимець сідав на лавочку в найтемнішому кутку й застигав у темну чудернацьку масу.
Учитель приставляв скрипку до плеча і клав смик на струни. Звук виринав густо-шовковий, та враз обривався, як акробат із високої трапеції.
— Діду, — звертався учитель до сторожа, — я кожного вечора прохаю, щоб ви не дивились на моє обличчя, коли я граю. А ви…
— Не буду більше, — шепотів зляканий дід. — Я дивитимусь у землю.
Учитель грав. Зпочатку він дивився на ноти, а потім забував їх перегортати та починав грати те, що, здавалось йому, він чув давно… може, в дитинстві, коли батьки брали його зі собою ночувати у степи.
Потім перед ним у яскравих фарбах з'являвся барак і все, що там стогнало й катувалось. Безкрайною валкою сунулись перед ним юрби людей, з надірваними думками та розкраяним тілом, а він, як найнятий музика, компонував їм величний марш Funèbre.
