Ганнусі, але та мовчала, схилившись на спину ліжка.
— Або ще гірше — ми одружимося, як він намовляє, і будемо жити на маленькій станції, де добою проходить два потяги… там будуть мимо сунутись люде, а я на віки спинюся. А занепаде ж, урешті, кохання, а я все житиму, здатна лише варити борщ та ночувати з чужою мені людиною… О, який сором це шлюбне життя!
Пріся схопила Ганнусині руки і стиснула їх.
— Ганнусю, ти мусиш мені допомогти визволитися зпід влади ночі, я не хочу чути його слів…
Ганнуся хитнула головою.
— Я допоможу тобі, — шепнула вона.
Пріся встала й нахилилась до неї…
— А то… страшно? — спитала вона, вказуючи на Антося, що спав.
— Ні, — відповіла Ганнуся.
Обом їм не хотілося спати. Вони сіли поруч на ліжку й розмовляли без кінця. Пріся розповідала про своє дитинство й батьків, а Ганнуся згадала, як той, Антосів батько, вийняв із неї молоду душу й роздушив.
