День-у-день переконувалася сестра Одарка Калинівна, що Бог прокляв тих людей, з якими їй доводиться жити. Вона зрозуміла, що не бажає Бог їх простити, і молитись за їх даремно.
Зустрічаючися з ними, вона трималась їх осторонь та гадала:
«Я молилась за вас до безтями. Бог великий не почув мене, бо він прокляв вас і нащадків ваших. Ви ще зжахнетесь його гніву, прокляті Богом!»
Удень вона збірала квіти та запашні трави й розкидала їх по кімнаті. Кожний куточок уквітчала вона і сплела на образ Христа великий вінок із колючої рожевої шипши́ни[1].
Вечорами вона не молилася більш, навіть не запалювала лямпадки, вона тільки казала, повернувшись обличчям до Христа:
— Дякую тобі, Боже. Мені нічого не потрібно.
Потім вона сідала на стілець і почувала, як утворюється надсловний звязок між нею й божеством; вона почувала, що стає часткою його великої волі й думок.
Що-вечора міцнішав цей звязок, і де далі, то вільніше порозумівалася Одарка Калинівна з Богом. Він, уквітчаний тернами,
- ↑ дика рожа, типчак
