Сторінка:Валєріян Підмогильний В епідемічному бараці 1922.pdf/48

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Хворий кричав. Слова його ляскали по мурах і ринули між ними.

— О, як би я видужав хоч на годину! З якою лютістю душив і різав би я лікарів! Я б умився їхньою розумною кров'ю. Я б помацав руками їхній учений мозок…

Раптом він упав на подушки та, простягаючи руки до лікаря, зашепотів:

— Дайте чогонебудь, що хоч на хвилину залило б спрагу моїх грудей, благаю вас… я руки ваші цілуватиму… не маю сили терпіти… дайте…

Лікарь підвівся.

— Морфію… десять крапель, — в'яло промовив він та й посунув до себе в кімнату. Роздягнувшись, він закурив.

«А що, як не стане враз пошести та хвороб?» — запала йому в голову несподівана думка. — «Як же-я тоді?…»

Він засміявся. Дурниці. Пошість завжди буде, як не на Вкраїні, то в Китаю, або ще десь…

Хворий у бараці солодко заснув. Сестра Ганнуся пройшла покоями — все було тихо. В бараці лишилась тільки одна покоївка, та й та була сердита, як гадюка, бо всі її подруги, бувши реліґійними, подалися христосуватись до церкви, дарма що христосувались що-ночі й без Христа.