Розстріляють, а, може, ще й мордуватимуть попереду. А ти мусітимеш мовчати, коли розпитуватимуть про нас… Ти знаєш це? Ти не боїшся цього?
Хлопець мовчав, і видно було, як розтурбувались його великі очі й засмикались губи. А за мить затверділи його риси, випростались губи, і червоність зникла з обличчя.
Він струснув головою.
— Знаю й не боюся! — голосно й погордо відповів.
Тепер він прямо й рішуче дивився на отамана, й відвагою палали його глибокі очі. Отаман тішився з його зміцнілої краси.
— Добре, хлопче, — промовив він урешті: — відведіть його до сотника п'ятої сотні.
Натовп загомонів і заворушився. Отаман устав. Козаки розступились і дали йому дорогу.
Ніч була близька, як мрія. Далекий обрій, до якого ввесь день тяглося було сонце, щоб там спинитись і спочити, зрадливо проковтнув його й поглинув його світло.
Ніч ішла по ки́лимі зір і браталася з землею.
Сотник Книш зліз із коня, похапцем прив'язав його до клямки ваґону й подумав:
— Сто чортів, як спати хочеться!
Книш зайшов у ваґон і розплівся серед хмар тютюнового диму й гудіння балачки.
— Хто там увійшов? — гукнув отаман, не підводячи голови від рушниці, яку лагодив.
— Сотник Книш, — озвався сотник, простуючи навманя до лави.
