— Вам з півсотнею кінноти йти ліворуч залізниці поза Калюжним Яром.
Сотник Книш став прохати полковника Бігуна, щоб той поступився своїм місцем на лаві:
— Так хочеться спати, ніби я місяць носив на собі землю.
Полковник Бігун неохоче підвівся.
— Лягайте, — сказав він, — але через годину маємо наступати.
— Хоч хвилину заснути.
І вмить сотник Книш уже спав, скоцюрбившись на малій лаві.
Полковник насолопив шапку і штовхонув рукою свого товариша Леваду.
— Що за холера? — гукнув той.
— Дай закурити.
Левада кинув Бігунові пачку циґарок.
— От пройдисвіт! Ніколи не має закурити, — злісно пробуркотів він.
Левада був у поганому гуморі. Вдень його козаки добули ґазету з ворожого табору, й він прочитав, що за його голову обіцяно нагороду — двацять п'ять тисяч карбованців, — тим часом як голову полковника Задуми оцінювано в трицять п'ять тисяч.
— Така дурна голова, а коштує дорожче за мою, — сердився Левада, й його настрій зіпсувався.
Він постановив цієї ночі піднести ціну на свою голову. Він піде обходом. Він покаже! Ого-го, як покаже!
Полковник Бігун запалив циґарку й вийшов з ваґону.
— Еге, — буркнув він, — уже ніч.
Він пішов здовж потягу, пильнуючи, щоб не перечепитись через рельсу. Потім він спинився й оглянувсь навкруги.
Так, справді була ніч.
|
|
