Олекса Стельмах був вартовий. Він сидів на східцях ваґону, опершись рукою на рушницю. Небо привабило його погляди й зачудувало їх.
Стельмахові здавалось, що він не повстанець, а зірка на небі, сяйлива, золота зірка. Така, як ота, що бавиться йому перед очима. Тіло Олекси ставало міцне й напружувалось, щоб дати більше блиску і гри.
Наближалися кроки.
— Хто? — запитав Стельмах, беручи рушницю.
— Кінь, — шепнуло збоку.
Постать пройшла мимо, як надія.
Стельмах прихилився до ваґону.
— Ні, я не хочу бути зіркою, в далекому блиску зір захована безодня суму. Зорі — то небесні сльози. Важко плакати, а слізьми бути ще важче.
Вартовий водив очима по деревах, землі й ваґонах… Він не знав, чим саме хотів би бути.
Тоді він пустив ніч собі в серце, й воно защеміло від її тихого дотику. Воно стало велике, й тяжко було терпіти його великий бій.
— Ні, я не хочу бути зіркою, я не покину тебе, земле… Хай житиму я, закутий тугою, хай гнітить мене воля твоя — я носитиму, земле, твої пута…
Ще більшало серце повстанця, і страшно ставало, що воно й далі ростиме.
Знову чулися кроки й одноманітно проходили мимо темні, невідомі надії. Кожній з них вартовий оддавав шматок свого серця, й порожно ставало йому в грудях, як у вирубаному лісі.
|
|
У старому, прогнилому ваґоні сиділи, лежали і стояли козаки Дніпрової сотні.
— Як я хотів пити! — казав один: — я ладен був кинутись на землю і стиснути її, щоб видушити з неї краплину води. Велика пожежа була в моїх грудях, і я мусів її залити.
