Ніч кидала на постать повстанця нерухому пляму через вхідні двері.
— Я біг, я забув, що назустріч кулями летить смерть. Я не чув гуркоту гармат. Спрага несамовито штовхала мене вперед. Так я хотів пити.
Хтось виходив з ваґону й затулив постаттю двері. На хвилинку зробилося темно й тоскно, як у обіймах набридлої жінки.
Потім іще світліша прилинула ніч, ніби сказала:
„Не жахайтесь! Усі думки й сподівання, які віддали мені ви, виснажені працею і знеможені глумом сонця і дня, я схоронила, як сни. Вони ось“…
Ніч тихо показувала кожному все, що мала: мрії про волю, жадобу влади, тишу забуття — як безкрайні барвисті килими розгортала вона перед тими, що сиділи у прогнилому ваґоні.
— Хлопці! — сказав він: — час рушати. Ходім!
І враз ніби став день.
|
|
У штабному ваґоні будили сотника Книша.
Полковник Бігун із рушницею за плечима схилився над ним і смикав за руку. Молоде обличчя сотникове кривилось і щільніще притискалося до деревляної лави.
— Вставай, хлопче, вставай! — гукав йому на вухо полковник: — іти треба!
Книш раптом схопився і сказав:
— На віщо ви будите мене й рушаєте омани, що навіяв мені сон? Я бачу, як цвітуть запашні сади… Я чую, як луною гуляє пісня по степах, і мила горнеться до мене своїм м'яким тілом… Я щасливий… я спати хочу… я хочу спати…
Сотник струснув головою й захоплено казав далі, як дитина, що наважилась викрити свої дитячі таємниці:
