— Сон купає мене у прозорих хвилях журливої річки й тіло моє, пружне і бадьоре, лине над водою, як промінь… Сон закосичив мені чоло вінком із розпушених квітів… Куди я йти маю? Я спати хочу, я хочу спати…
Сотника Книша зволокли з лави й силоміць виштовхнули з ваґону на повітря.
|
|
Поволі проповз бронепотяг, засапуючись од диму. Він кидав искринки до неба, а ті безсило падали на землю чорною саджею.
Дрібненькою ходою проїхав сотник Книш із півсотнею кінноти кудись, до Калюжного Яру.
Повстанці заняли місто тільки три дні тому, але порядок налагоджувався. Командант міста вважав, що честь за цей порядок належить йому.
— Жадного грабунку! — хвалився він, сидівши одного вечера з начальником штабу та редактором повстанського часопису: — сам собі віри не йму! Вчора приходить один, — п'ятьсот карбованців, каже, украдено… Дав йому п'ятьсот карбованців і з Богом!
І він, недавно відірваний од рала, шкодував того часу, що віддав був йому, не гадавши навіть, який з його досконалий адміністратор.
— А праці! Все лізе до команданта з своїми заявами! Ні, неминуче треба призначити ще й цивільного комісара. Я не можу! Бачите — хитаюся.
Він підвівся, поправив за поясом пістоля й пішов геть перевіряти варту.
