Тоді Грицько тихенько пригасив світло, просунувся навшпиньках у куток і там ліг. Але йому не спалось. Він гадав про те, який гарний та спокійний начальник штабу, який розумний він, і як би йому, Грицькові, таким зробитись. Часом йому здавалось, що це можливо, й тоді тіло його мліло від тепла; проте він лякався, що не виросте такий високий і кремезний, як начальник штабу. Тоді йому ставало тоскно й холодно.
Удар на дзвіниці трохи втишив його міркування. Він став лічити години.
— Чотирі… сім… одинацять…
Після дванацяти він хотів був знову взятися до думок, але вдарило тринацять і чотирнацять. Бігло й далі безнастанно, і кожен удар заливав Грицькові душу новим жахом. Він прожогом кинувся до начальника штабу й зашарпав його руку:
— На дзвіниці б'є, на дзвіниці б'є! — гукав він, захлинаючись.
Начальник штабу прокинувся і прислухався.
— Таки б'є, — промовив він: — біжи на кухню та принеси мені хліба.
Грицько миттю повернувся з шматком; начальник штабу почав жувати.
— Б'є, — несміливо завважив Грицько.
— Добрий дзвін, гучний, — одмовив начальник штабу, докінчивши шматок: — дай мені рушницю й сам візьми.
Вийшли з хати.
— Ой, — гукнув Грицько.
Червоні відлиски пожежі запалили їм обличчя, і дзвін затопив їм вуха своїми мідяними зойками. Горіло за кільки кварталів.
Похапцем вискочив на ґанок редактор із аркушами в руках.
— Я закінчив! — гукнув він: — ходімо в хату, я прочитаю!
— Це ми зробимо після того, як згорить будинок, — відповів начальник штабу.