Сторінка:Валєріян Підмогильний Оповідання 1923.pdf/19

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Тоді Грицько тихенько пригасив світло, просунувся навшпиньках у куток і там ліг. Але йому не спалось. Він гадав про те, який гарний та спокійний начальник штабу, який розумний він, і як би йому, Грицькові, таким зробитись. Часом йому здавалось, що це можливо, й тоді тіло його мліло від тепла; проте він лякався, що не виросте такий високий і кремезний, як начальник штабу. Тоді йому ставало тоскно й холодно.

Удар на дзвіниці трохи втишив його міркування. Він став лічити години.

— Чотирі… сім… одинацять…

Після дванацяти він хотів був знову взятися до думок, але вдарило тринацять і чотирнацять. Бігло й далі безнастанно, і кожен удар заливав Грицькові душу новим жахом. Він прожогом кинувся до начальника штабу й зашарпав його руку:

— На дзвіниці б'є, на дзвіниці б'є! — гукав він, захлинаючись.

Начальник штабу прокинувся і прислухався.

— Таки б'є, — промовив він: — біжи на кухню та принеси мені хліба.

Грицько миттю повернувся з шматком; начальник штабу почав жувати.

— Б'є, — несміливо завважив Грицько.

— Добрий дзвін, гучний, — одмовив начальник штабу, докінчивши шматок: — дай мені рушницю й сам візьми.

Вийшли з хати.

— Ой, — гукнув Грицько.

Червоні відлиски пожежі запалили їм обличчя, і дзвін затопив їм вуха своїми мідяними зойками. Горіло за кільки кварталів.

Похапцем вискочив на ґанок редактор із аркушами в руках.

— Я закінчив! — гукнув він: — ходімо в хату, я прочитаю!

— Це ми зробимо після того, як згорить будинок, — відповів начальник штабу.