щастя з'єднання з безкраїм я мав тоді у грудях… Та враз шурхнув додолу знеможений кінь, а я плазував по землі, бо бракувало сили відірватись од степу. Ми сплелися з ним у потужних обіймах, мов брати напередодні смерти…
Кремнюк підніс до чола засмагнілу руку й заворушив довгими пучками, мов викликаючи що з нетрів спогадів. Коли він одвів руку геть, обличчя його яскрилося спокійним блиском. Так мріє вода, засипана місяцем.
— Так, — казав він далі, й радість досягнення бреніла в його словах: — та ніч визначила мою долю… Я лежав тоді непритомний, а вона сповила мене та співала свої пісні так тихо, що вони, мов омана, торкались мого тіла й ішли в далечінь, мов прочани… І від того часу я не покинув степу. Я забув про кривду народню, коли відчув, як мучиться він, заораний безглуздям та засіяний містами. Я побачив, що навколо — вороги, зробився самотнім, як Бог, і підніс руку.
Зненацька він устав і стиснув кулаки. Стілець покотився від раптового руху, пасмами впали йому кучері на чоло, й запалали очі.
— А разом із рукою піднеслась і шаблюка. Я пішов на села й гукнув: кров! Кров червона й липуча мусить згонами впасти на степ, щоб умити йому засмутніле обличчя. У крові хай затопиться безглуздя й захлинуться міста. Безмежні простори хай візьмуться килимами крови, а на них знову розляжеться степ, велетень у завмерлому руху…
Він, почуваючи, що тіло його легке і пружне, ледви торкається землі, стріпнувся, як птах перед льотом, і його мова бризнула з новим палом:
— Невже немає в вас бажання вилетіти верхи в степ і свиснути? Свиснуть і слухати, як майне посвист землею, мов перекотиполе, і згине там, де в величній таємниці тче ніч свої прозорі серпанки на обличчя степу? Невже ви не падали серед степу навколішки й не застигали так у мовчазній покорі, а місяшне світло не струмилось вам по тілу, як холодок?… Я був скрізь, де є степ і ніч, бо вони зродили мою душу. І я віддам її тільки їм… Я буду вбитий уночі серед степу!
