Я рівняю день до ночі, день, коли люде метушаться, заклопотані посадами і працею, — до ночі, коли люде мають змогу спинитися.
Справді, жалюгідне твоє становище, дню! Бо все, здобуте вдень, буде віддане ночі. Ту силу, що виростає на хлібі, приробленому вдень, той досвід і знання, що його дає сонце — ти, ноче, те маєш. Бо під твоїм тихим наметом працює вчений, мріє юнак і міркує мудрець. Все щонайглибше ховається в серці, вночі процвітає, й запашною квіткою розгортається на ланах ночі людська душа. Вночі кохають, грабують, змовляються, вночі розстрілюють навіть — і тобі, ноче, моя хвала…
Ти, мов добродійна чарівниця, затуляєш нам темрявою очі, щоб ми дивились у середину себе, як у льох, повний коштовного каміння. Ти даєш нам увесь світ під ноги, ти вчиш нас любити самих себе — і тобі, ноче, моя хвала…
Як би міг я притиснутись до твоїх грудей, ти відчула б мою душу, повну твоїх заповітів, і серце моє, велике, як твоє обличчя.
|
|
Я вже повертаюся з своєї спекулянської подорожі. Але сумний мій поворот…
Події склалися для мене фатально. Ті речі, що їх инші вимінювали на пуд борошна, я віддавав за десять фунтів. Я не міг ані говорити з селянами, ані торгуватись. Мене обхопило почуття страшенної огиди до того, що я робив, і я постановив як-найшвидче здати свій крам хоч аби-як, щоб закінчити цю брудну справу. І, врешті, дістав далеко менше, ніж міг би купити за ті гроші без жадного клопоту.
З невеличким лантушком я повертався з села до невеличкої станції, мов робітник, що докінчує працю, яку йому загадано.
А тут нас оточили червоноармійці й одібрали все, що ми, спекулянти, мали були. Був якраз час збору харчподатку, і було не можна вільно возити харчі. Але дивно не те. Дивно те, що за годину всі, опріч мене, дістали свої харчі собі назад. Я знаю, як то скоїлось: там благали,
