Сторінка:Валєріян Підмогильний Оповідання 1923.pdf/41

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Пожерши його, я вже не мав сили взятися до другого. Страшенна притома опанувала мене, й я витягся на землі. По обличчю мені котився масний піт, мішаючися з липучим кавуновим соком. Розкинувши руки, я лежав під палючим сонцем, чисто змокрілий, заплющивши очі.

Не знаю, чи швидко я опритомнів. Мене штовхано й бито. Схопившись, я побачив сивого діда, що цюкав мене ціпком і скажено лаявся:

— А, ворюго, волоцюго…

Я вирвав йому з рук ціпок, не розуміючи, за що мене бито. Тоді дід кинувся на мене і схопив за горло рукою. Я хекнув і, почуваючи, що млію, добув із кишені приховану на собаку камінюку та шерехнув діда нею по голові. Він захарчав і впав.

Перемога збадьорила мене. Нахилившись, я звязав дідові руки очкуром і засміявся. От так пригода!

Тоді тільки я зрозумів, що дід-баштанник спіймав мене на злочині. Он і курінь, що я його не помітив був ув улоговині. Тільки-но я побачив його, в мені все затремтіло, й я знову відчув у собі голод, як важке жало. Там, у куріні, напевне харчі!

Я біжма побіг — і не помилився. На моє щастя, дідові, видимо, недавно принесено їжу. Знайшов цілу добренну паляницю, шматок сала, яєчка і пшоно. Підобідавши добре, я решту загорнув у хустку й пішов геть, наспівуючи.

Дорогою мені спало на думку, що личить перепросити діда за неприємности і з'ясувати йому яко-мога просто, що, врешті, ніхто з нас не винний: життя нас звело, змусило побитися, й коли вже нарікати, то тільки на життя. А ми, як ми розумні, маємо стиснути тепер один одному руки, закурити циґарку й любо погомоніти.

Приступивши до діда, я побачив, що він чисто плаває в крові. Годі йому дихати — я таки добре стуконув його. Таким способом, на землі відбулося ще одне загубство.