Коли ще був живий її чоловік, машиніст, то ще хоч як було, та й то п'яниця він був. Ох, бив її!… Світу не бачила. А тепер одинока, як бур'янина в полі. Ой, життя!
Ми йшли довго, на край міста, й вона ввесь час розповідала. Спинилися перед невеличким будинком. Скільки я візьму? Нічого, я просто прогулявся. Та як то? Тепер із рідного батька беруть… Дуже просто. Ну, як що так, то хай я зайду до неї колись попоїсти пиріжків, увечері вона завжди дома, якщо не їде куди за харчами. Куди їй ходити? Вулиця така, будинок такий, зовуть Марта.
Сьогодні, гулявши, я згадав про це, й аж слинка мені покотилась, коли я уявив собі масні пиріжечки. Я ж їм самий хліб, курю махорку! Постановив піти.
Я застав її вдома, й вона зраділа невимовно. Вона й надії не клала, що я, студент, згадаю про неї, бідну спекулянтку. Ну, тепер ми будемо добре знайомі. Вона, бач, зовсім-зовсім самотня. Ой, життя! Вдень на базарі, сама лайка, а ввечері дома, однісінька, як палець. Який же я любий! Ну, хай же я сяду! Я, бач, не пішов на бульвар забавлятися з панночками, а завітав до неї, бідної спекулянтки. Пиріжечки ще в печі, зараз будуть. А чи не перекушу я чогонебудь? Може, оселедця з свіжою картоплею? Горілки, хай я вибачу, немає, — хиба вона сподівалася такого гостя?
Я сів, приємно відчуваючи себе паном становища. Враз з'явився оселедець, і треба сказати, що я пожер його з кісточками, як крілика гадюка. А вона сиділа й захоплено дивилась мені в рот, ніби я їй велику послугу робив, ївши, й без угаву дивувалась, який то я любий хлопець.
По оселедці я далеко збадьоріщав, а після солодких пиріжків і зовсім звеселів. Встав і почав походжати по кімнаті, жваво розмовляючи. Вона сиділа і щасливо дивилась на мене. Так несподівано я вчинив щастя цій жінці.
