десь глибоко від морозів. Плаче природа, й туманом повстають її сльози над землею.
Як чудно! Тут смерть, а ми надягнемо кожухи, запалимо грубки й електрику та житимемо взімку, як улітку, ще навіть радіючи з ріжноманітности. Ми підемо в театри, в гості, а тут мерзнутиме трава під снігом і спиняться річки. От і я, природо, стою перед новим життям, а ти в цей час берешся смертю. Ти родила мене, а я тебе покинув, невдячний син, і в сльозах твоїх є хоч одна за мою зраду.
|
|
Воно почалося, нове життя! Яка радість, який спокій! Шлунок задоволено, й моя дума шугає над світом, як дух-творець.
Тепер я більш, ніж колись, дивуюся з неспритности й неталановитости жінок, що не змогли скористати з тих прекрасних обставин, що в них вони так довго пробували були. Протягом століть жінка була в такому становищі, як я оце тепер — на утриманні, — мала змогу не турбуватися про хліб — і куди вона повернула свій дух? Чи піднесла вона свою душу на височінь? Чи утворила вона хоч щонебудь?
Леле! Вона була тільки самичка, маленька самичка, що не вигадала кращого, як змагатись до рівноправности. Я маю жаль до жінок, вони нещасні: те, до чого їм треба було б іти, лежить уже позад них. Чи не гадають вони знайти щастя на новому шляху? О, чоловік давно вже йде цим шляхом, а щастя ще не знайшов…
Я почуваю себе тепер, мов немовлятко в колисці, я ніби ссу великі груди існування. Мене колише життя, що я його бачу, й його гармидер співає мені пісню. Я ніби стою на височезній горі, й біля ніг моїх хмари й земля. А поруч — сонце, те сонце, якому моляться, й я можу обняти його, як брата.
Я споглядаю сам себе. Там, на базарі, де моя подруга продає пиріжки, сварка, лайка, заздрість, брехня, а я виростаю з цього, як холодна хризантема на угноєній землі… Так де-не-де на ланах життя
