— Перестрінув таки, — додав Остап і лагідно забрязчав залізячкою на рушниці.
Тарас мовчав. Ніч оддавала йому своє прозоре тіло і зтиха дихала сумом. Степ подавав йому міць нерухомости та спокій потужности.
Вони йшли далі, обережно ступаючи по землі, немов лізли по драбині на небо.
Обрано на селі найбільшу й найчепурнішу хату. Над воротами устромлено прапор. Вітер ламле написані там слова. На подвіррі серед гарб поставлено гармату. На ній сидять два козаки, поволі крають сало і хліб великим ножем та, не хапаючись, ковтають це приємне сполучення.
Це — штаб.
Всередині хати повно народу. Отаман сидить біля столу. На столі стоїть миска з недоїдженою картоплею.
Отаман мовчки ссе люльку й уважно слухає, що каже йому сотник першої сотні, стрункий хлопець із дівочими блакитними очима.
— Були й бачили, — провадить сотник: — їх там з півтораста та штук четверо скорострілів. Страшенно залякані, кажуть селяни, що і вночі не сплять — нас бояться.
— Так, — каже отаман: — а скільки ще звідси?
— Верстов п'ядесять. Зараз як виїхати, то над вечір там будемо. Батьку, дозволь!
Молоденьке обличчя сотникове кривиться, мов він заплакати хоче. Отаман сміється.
— Ти не віриш, батьку? — ображено каже сотник, і рука його мимоволі лягає на шаблю: — ти гадаєш, я не гаразд розвідав! Сором, батьку!…
Навкруги купчаться козаки першої сотні. Вони гомонять поміж себе, а часом теж підвищують голоси.
