Взяли вони Акулян з собою, їдуть. Проїхали трохи, Лицарь і питається у Побратима:
— А чи гарна Акулян?
— Ой гарна ж, — каже, — та… — Та й замовк.
Їдуть далі.
— А чи не шкода її Велетневі давати?
— Шкода, — каже Побратим. Та й зітхнув.
Перегодом Лицарь знову питає:
— А може б ти сам оженився з нею?
— Оженився б, так Велетень іззість.
— Не журись, — каже, — і Велетень не ззість і Акулян твоя буде. — Потім і каже:
— Я зроблюсь другою красунею, ще кращою за Акулян, то ти й поміняєшся з Велетнем.
Так і зробив — зразу став такою красунею, ще кращою за Акулян. Приїхав Побратим до Велетня, та й каже йому:
— Привіз я тобі дочку Сонця, красуню Акулян. Тепер ні ти мені нічого не винен, ні я тобі.
— А це друга що за дівчина? — питає Велетень.
— Це моя молода.
Глянув на неї Велетень, а вона краща за Акулян.
— Давай поміняємось! — каже.
— Поміняймось, — каже, — тільки вона од тебе втече.
— Не втече! — каже.
— Далебі, втече.
— Ну, то вже побачимо. Міняймось.
Помінялись.
Взяв Побратим із собою Акулян, поїхав.
