— Пустить, не пустить, а спробувати треба.
Попрощався, сів на коня, й поїхав.
Тільки виїхав у степ, сталося так, як перше було; і рушниця розлетілась, і кінь загинув, і сам забився. Пішов пішки.
Як стало вечоріти, побачив він маленьке село. „Зайду, — думає, — впрошуся до когось ночувати“. Заходить в хатинку, що край села стояла. Аж там нікого. Стоїть тільки на столі вечеря готова. Попоїв він, та й ліг під лавою спати.
Коли входить в хату стара жінка, та й сама собі бідкається:
— Де це дочка так забарилась, вечеря простоїть.
Коли в хату вбігає та сама Коза, скинула вона шкуру й стала дівчина молода та хороша.
Сіла вона за вечерю смутна-невесела. Повечеряла, та й каже до матері:
— Щось ніби менше ви наварили вечеряти сьогодня.
А мати й каже:
— Ні, дочко, сьогодня я наварила більше, ніж перше. Мабуть, бігаючи, виголоднилась ти дуже.
Погасили огонь, полягали спати. Слухає Княженко, мати з дочкою починають розмовляти:
— І коли вже ти, доню, дружину свою знайдеш, та бігати перестанеш? — каже їй мати.
Дівчина зітхнула, та й каже:
— Таку ви мені, мамо, долю вділили: щоб мені бігати, людей переймати, своєї дружини шукати.
— Мабуть вже ти, дочко, не знайдеш собі дружини на світі.
