Перейти до вмісту

Сторінка:Васильченко С. Осетинські казки (1919).djvu/56

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— От, коли б нам побачити твоїх батька та матір? — Які то вони люде, що викохали такого сина-молодця. Привези їх до нас побачити, а коли вони вже померли, то хоч їх кістки.

Сів Левень на шкуру та й прилітає в своє село. Бачить, а рідна хата потрухла, похилилася, тільки що не розвалиться. Увіходить у хату, а там батько та мати такі бідні, що й хліба не мають. Нема кому при їх старости й води їм подати. Як угляділи вони свого сина, то й очам своїм не вірили: вони думали, що давно вже немає його живого. Від радощів аж заплакали.

Посадив їх Левень з собою на шкуру, й полетів до свого будинку. Підлітають до будинку, а на порозі зустрічають їх всі три панни: одна несе води умитися старим, друга достає їм білі сорочки, а третя зняла з себе шовкову шаль, та й ударила їх по плечам. Вони відразу стали такі молоді, немов тільки що побралися. Стали вони жити всі вкупі тихо та любо.

А що було з ними далі, то я вже й не знаю, бо я саме тоді пішов од них.