вмирає, бо вже йому і йти осталося не далеко. А другий і каже:
— А он за кущем і олень спочиває. Коли б він побачив та підстрелив його, мав би харчів собі.
Княженко, те почувши, схопився, та за рушницю. Бачить — за кущем справді олень. Стрельнув і влучив. Потім порізав на мясо, спік собі шашлик, пообідав, а що осталось, забрав з собою. Пішов далі пішки.
Іде він тиждень, іде другий, помічає — ліс немов рідшає. Коли виходить він на велику прогалину, а на їй стоїть високий, високий будинок. Обійшов він кругом будинку — немає дверей. Подивився вгору, аж двері там. На рундуці сидять три панни, ясні, як сонце, дивляться на нього й розмовляють.
Одна каже:
— Це не людина: бо хіба ж може аж сюди зайти вона. Це лісовик перекинувся людиною, щоб одурить нас.
А друга каже:
— Може лісовик, а може й ні.
— Давайте звіримо, — каже третя: — опустимо до долу стіл із стравами й напитками. Коли він сідаючи їсти, здійме шапку, то значить чоловік; коли ні — лісовик.
Так і зробили: взяли на шовкових шнурах опустили до долу стіл із стравами та напитками, а сами й зорять. Княженко підійшов до столу, скинув шапку і став їсти.
Дуже зраділи три довічні панни, як побачили серед такої пустині живу людину. Перекинули вони йому драбинку із шовкових віжок, та й прохають до себе. Виліз до них Княженко по тій драбинці, розмовляв з ними, розказав свої пригоди та
