— Що ти за жінка?
А баба скривилася та й одказує так жалібно-жалібно:
— Я бідна вдова, пішла в гай палічок позбірати, їстоньки зварити, та й заблудилася.
Шкода їм стало баби, покликали її до себе, зодягли, нагодували її та й кажуть:
— Живи, бабусю, в нас, господарюй на нашому хазяйстві.
То вона й осталась.
Живе та баба з паннами в будинкові, так пильнує, так робить: і сама повимітає, без загаду поприбірає, й постіль усім постеле. А Княженкові, то й догодити вже не знає як.
Дуже любили за це її панни, стали все їй довіряти, та все з нею радиться. От раз баба й каже паннам:
— Бачу я, що ви дуже полюбили Княженка — а чи згадали ви хоч раз про те, що колись йому доведеться вмирати? Ви довічні панни, то вам про це байдуже, а він таки людина; як і всі люде вмірають не минеться й йому.
Засмутилися панни, кажуть:
— Краще б ти зовсім і не нагадувала нам про це.
Тоді баба й каже:
— Коли б нам довідатись, де його смерть, то ми б може не допустили його вмерти. Випитайте в нього — може він знає.
Раз почали панни випитувати в Княженка: де його смерть
А він жартує:
— Може отам, — каже, — у віникові! — та й показує в куток.
Панни вхопили віник, по стеблиночці його розібрали.
— Немає тут, — кажуть, — нічого.
— Ну то, може, там на печі в глечику.
