Немов який дорогоцінний камінь держав у руці Грицько той папірець. Читати його зразу не зважувався, бо рядом сиділи товариші. В клас увійшов учитель і розпочав лекцію по історії; школярів він не питав, а став розказувати сам; хлопці сховали книжки, зложили руки на лавках і стихли. Деякі слухали вчителя, инші думали собі свої думки. Грицько, озирнувшись кругом, тихенько розгорнув під лазкою папірець, положив його собі на долоню і, схиливши голову, став читати. На папірці на-швидку було написано: „Що скаже Піхтір, усьому тому правда, а Андрія я не люблю і не любила, тільки я боялася признаватись вам, бо ви гордий і ненавидите женщин. Прошу отвіт або через Піхтіря, або в дуплі сухої груші, що коло станції. Л… в… Галя“.
Серце Грицькове радісно стукало і щоки палахкотіли.
Перечитував знов і знов.
Звернув увагу на літери, що стояли в кінці — л… в…
— Це мабуть означа: любяща вас, — догадався він і навіть засовався од радощів по лавці. Всю цидулку знав уже він на пам'ять, а все дивився на неї, і поганенькі кривульки-літери здавалися йому такими любими-любими; повертав цидулку на всі боки, розглядав плями якісь на ній, цифри на другому боці, де колись певне робилася задача.
— Чим ти тут бавишся? — почувся за плечима у його спокійний голос учителя.
Замарившись, Грицько не помітив, як затихло в класі, як давненько вже у його за
85
