Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/10

Думав ти чесно, мій друже, за правду ти бився,
Вірив, що прийдуть безщасним щасливії днї…
Де-ж тії мрії? Землею холодною вкрився
Й будеш до віку лежати в холодній трунї…

1880.

Доки?

Минає час, минають люде;
Ми всї ждемо того, що буде,
І кажем всї: давно вже час,
Щоб воля та прийшла й до нас,
А все її нема, не йде,
А час не жде, а час не жде!
А час не жде, а час летить,
І серце змучене болить,
Бо довгий гнїт минулих днїв
Його украй вже пригнїтив,
І тяжко так, що може ми
Гіркими плакали-б слїзьми,
Як би не гнїт сей днїв тяжких,
Що нас, за довгий час, усїх
І одслїд навіть з мук навчив
Ховать в душі без слїз і слів.
І так на сьвітї живемо,
На плечіх лихо несемо.
І доки будемо так жить —
Нїхто не скаже, — все мовчить.

1881.

*^**

І молилася я, й сподївалася я,
Чи не гляне хоч раз любо доля моя.
І минали лїта, дожидала її,
Та даремні були сподївання мої: