Над Днїпром маленька хата
Заховалася в садку;
В їй живе убогий лоцман,
Що проводить байдаки.
Удівець старий той лоцман,
Одиноко він живе:
Сам та ще дочка єдина —
Христя-дївчина із їм.
Хоч убога в хатї стріха,
Та під нею росцьвіла
Врода пишная, як сонце,
І слїпуча, як воно.
Не мигтять, як тихі зорі
Очі карі, а с під вій,
Наче сонце опівденне,
Палють душу і печуть.
Не зітхають соромливо
Груди пишні молоді
А налившися, високі
Ваблють запалом своїм.
І здавалось, що нелюдська
Врода то якась була,
Бо від неї кожне серце
Зотлївало як з огню.
Парубки селянські жваві,
Запорозцї — козаки
Залицялися до неї,
Засилали старостів.
Та нїкого і нїколи
Не кохала ще вона
І нїхто с тих губ пекучих
Ще кохання не напивсь.
