Засьміялась гордівниця,
Одвернулась і пішла, —
Як непишнеє стояло
Парубоцьтво мовчазне…
III.
Сонце тихо погасає,
Днїпр кипучий червонить.
Христя-дївчина іс хати
Вийшла глянуть на садок.
Батька лоцмана немає,
Христя-дївчина сама
Похожає по садочку,
Поглядає на Днїпро.
От і бачить: вир скажений
Виє, плеще і кипить,
А над виром то білїє,
То чорнїє нїби щось.
Христя йде тодї на беріг,
Пильно дивитьця туди
І дивуючися бачить:
Чоловік якийсь пливе.
Крутить вир його скажений,
Заливають буруни,
Але боретьця він з їми,
Ріже хвилю і пливе.
Ось і вир уже минає,
Гостру скелю поминув
І за беріг крутобокий,
Важко дишучи, вхопивсь.
Ще хвилина — й перед неї
Вдовиченко вже стоїть,
І обтрусює він воду,
І зорить очима він.
