„Як казала ти, — пороги,
Вир кипучий, я проплив,
І за се тебе, дївчино,
Я на віки вже здобув.
Чом же ти мовчиш? Давно я
Ждав того ясного дня,
Коли ти моєю будеш,
І діждався — ти моя!“
Гордо Христя одвернулась:
— Одкаснися, навісний!
Був той загад не до тебе
І не візьмеш ти мене. —-
Йти хотїла вже до хати…
„Гей, дївчино, пострівай!
Ти-ж казала, обіцялась, —
Не ламай же слова ти!
Не знущайсь так тяжко з мене:
Досить вже було того!
Ти або моєю будеш,
Або зараз ти умреш!“
Він її хапа за руки,
Та відскочила вона:
— Геть, зненависний, од мене!
Одчепись, — я не твоя! —
Мить одна… хотїла бігти…
Ніж гартований лиснув, —
Дївка падає до долу,
Як билина від коси.
„Не гордуй ти парубками,
Не знущайся, не пишайсь!
Я за все тобі віддячив, —
Білш не будеш гордувать!“
