Ніж за пояс він ховає
І на неї погляда:
Сонце промінем останнїм
Труп, ще теплий, золотить:
Згасли очі ті пекучі,
Смерть лягла вже на вустах,
Але врода на обличчу
Сяла пишна і жива.
Пишні губи наче хочуть
Щось промовить, щось сказать,
Пишні груди наче дишуть
Під сорочкою в крови.
І суворий запорожець
Став замислений — і ось —
Щось у серцї защеміло,
Груди стиснуло йому…
„За що я такую вроду,
За що я її убив?“
І у його в грудях серце
Ниє тяжко і болить:
„Як би ти була живая,
Може-б я… моливсь тобі,
Бо краси такої з роду
Сьвіт не бачив ще нїде…“
І стоїть він похилившись,
Серце ниє і болить,
Тихо губи промовляють:
„Ох, прости, прости мене!…“
До Днїпра тодї підходе
І в глибокий чорторий
Просто з берега він пада,
Руки сцїпивши свої.
