Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/112

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



6.
 
Він сам умірає в цьому курінї,

Лежачою смертю вмірає…
Навкруг тілки стїни похмурі й сумні,
Та чура, ховаючи сльози дрібні,
 На його сумний поглядає.

7.
 
І тяжко старому. І чуру тодї

Він кличе до себе рукою
І каже він: „Чуро мій вірний, піди!
До мене ти хлопцїв моїх приведи, —
 Прощатись хай прийдуть зо мною.“

8.
 
І стало козацьтво круг його смутне

І ждуть всї останньої мови…
„Спасибі вам, дїти!“ — він каже: „мене
Зла доля в останню дорогу жене, —
 Бувайте ви, дїти, здорові!…

9.
 
Але умірати в цьому курінї

І лежнем лежати — несила:
Степ скрізь оживає тепер по веснї,
Лунають ячання і дзвонють піснї, —
 Мене-ж тут недоля звалила.

10.
 
Вволїть мою волю в останнїй цей час:

Мене на коня посадїте…
Хай, поки ще сьвіт мінї божий не згас,
Вступлю я в стремена і гляну ще раз
 На батька на степ, мої дїти!…“

11.
 
І загад останнїй почувши сумний,

Козацьтво коня вже сїдлає,