6.
Він сам умірає в цьому курінї,
Лежачою смертю вмірає…
Навкруг тілки стїни похмурі й сумні,
Та чура, ховаючи сльози дрібні,
На його сумний поглядає.
7.
І тяжко старому. І чуру тодї
Він кличе до себе рукою
І каже він: „Чуро мій вірний, піди!
До мене ти хлопцїв моїх приведи, —
Прощатись хай прийдуть зо мною.“
8.
І стало козацьтво круг його смутне
І ждуть всї останньої мови…
„Спасибі вам, дїти!“ — він каже: „мене
Зла доля в останню дорогу жене, —
Бувайте ви, дїти, здорові!…
9.
Але умірати в цьому курінї
І лежнем лежати — несила:
Степ скрізь оживає тепер по веснї,
Лунають ячання і дзвонють піснї, —
Мене-ж тут недоля звалила.
10.
Вволїть мою волю в останнїй цей час:
Мене на коня посадїте…
Хай, поки ще сьвіт мінї божий не згас,
Вступлю я в стремена і гляну ще раз
На батька на степ, мої дїти!…“
11.
І загад останнїй почувши сумний,
Козацьтво коня вже сїдлає,