Щоки у неї блїді,
Руки безкровні та білі,
Очі, слїз повні гірких,
Сумно на мене глядїли…
Це вона кличе мене,
Мучучись в нелюба в хатї:
Їхать я мушу туди,
Мушу її визволяти!…“
II.
Їде він степом рясним —
Трави зелені та квіти,
Пишний простір навкруги,
Сояшним сьвітом облитий.
Їде він лїсом густим —
Весело листя шепоче,
І щебетанням його
Птаство вітає сьпівоче.
Баче й не баче того,
Чує і чути не хоче:
Повнії слїз перед їм
Милої сьвітютьця очі…
III.
„Жити і знать, що вона
Люту витерплює муку,
Сили вже білше нема,
Сили нема на розлуку!
Мучимось ми вже давно —
Доки-ж коритися долї?
Вирву кохану мою
Я із тяжкої неволї!
А як що пута розбить
Людській руцї вже несила, —
