Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/127

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



V.

Вона сьпіва, що згинули морози,
Що сонце вже засяло в небесах,
Щоб висушить усї блискучі сльози,
Що ще тремтять на травах і квітках.

Воно зійшло і сльози ростопило…
І в мене теж немає слїз гірких:
Їх сонце теж ласкаво обсушило,
І перед їм у серцї біль затих.

І про одно я сонце ще благаю:
Ой обсуши ти сльози всї до краю
Усїм смутним в смутній землї моїй,

Щоб піднялись затоптанії сили,
І щоб веснї всї душу відчинили
Й життям новим щоб жить могли у їй!

VI.

Вже в далинї високій сяють зорі,
Густий туман над озером повис,
І спить земля, і води сплять прозорі,
І тихо спить густий стемнїлий лїс.

Десь на селї далеко пісня ллєтьця,
То голоснїш, то затиха вона…
Із стїн душних на волю серце рветьця
Туди, де ніч панує запашна.

О, я піду, бо не піти несила,
Бо і мінї ніч зорі засьвітила,
Бо і мінї спрія весна моя.

Скоріш туди! Як вільно дишуть груди,
Який простір обняв мене з усюди,
Як пахне скрізь і місяць як сия!