Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/128

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



VII.

Рясний садок і затишний я знаю
І знаю ще там вишню я одну —
Було, нераз турботний дожидаю
Я в той садок її, мою весну.

Але-ж тепер, чому її немає?
Чом вишня та стоїть в самотинї
І так, як перш, до мене не схиляє
Гілки свої квітущі й запашні?

Я жду її і в тиші одинокій
Хвилини йдуть, неначе довгі роки:
Ще треба ждать, а серце-ж то не жде!

Хвилина… дві… і — ось уже я чую
Крізь тишу ту безгучную, нїмую
Мов шелест там, немов би хтось іде.

VIII.

Вона! вона! Я бачу, між кущами
Рукав уже с сорочки забілїв —
Ще мить одна, — тремтячими руками
Я стан її дївочий обхопив.

Ще мить одна — злилися ми вустами…
Вона прийшла, прийшла уже вона,
Найкращий квіт між пишними квітками,
Що нам дає багатая весна.

Гей нахили свої ти, вишне, віти!
Нехай тепер нїхто, нїхто на сьвітї
Не бачить, як я щастя повну пю!

Нехай нїхто — нї зорі ті, нї люде —
Не бачуть, як тут пригорнув на груди
До себе я коханую мою!