XI.
Лежали скрізь замети снїговії,
Давили все, загинуло життя,
І не було, здавалося, надїї
На кращих днів квітущих воріття.
Тодї весна крилом своїм махнула
І полилось і сьвітло, і тепло,
Земля життя в собі ізнов почула
І все навкруг засяло й зацьвіло.
І степ старий, — і гордий, і багатий, —
Убрався скрізь в яснозелені шати,
На їх с квіток процьвітані лиштви —
Ожив, дихнув і запашне дихання
Послав лїсам, горам на привітання,
І сьвіт почув: воскресни і живи!
XII.
І сьвіт воскрес! І працьовник великий
Устав орач і плуг важкий підняв, —
Де був колись пустарь одвічно — дикий,
Він борозну найпершу проорав.
І цїлини великі скиби чорні
Лягли в степу. Насїння золоте
Впаде на їх — на ниві неозорній
Хлїб дорогий, налившися, зросте.
Нехай росте, пиша на ріднім полї!
Колись і ти, орачу правди й волї,
На рідний степ наш мусиш ще прийти.
Чи прийдеш ти? Лежить земля без дїла,
Країна вся неначе занїміла —
Чому-ж не йдеш? чому загаявсь ти?
