XIII.
В степу рвачкий на волї вітер лине,
Гуляє скрізь, де тїльки він схотїв;
Скрізь в ланцюгах усе на сьвітї гине,
А він ще сам зоставсь без кайданів.
О, вітре мій! тобі нема припини
І можеш ти до Бога долинуть, —
Скажи, коли нам ждать тії хвилини,
Що доля й нам дасть широко дихнуть?
Ти може чув?… Терпіти вже несила,
І мука всїм серця давно стомила,
І вже снаги нема її знести —
Давно вже час!… Вже серце знемагає!…
Дмухнув рвачкий — і вже його немає,
Одмову теж шукай у полї ти!
XIV.
Та де вона? Невже її й не мати?
А вітер знов неначе повійнув —
„Гей-гей, воли! не гайтеся орати!“
Далекий згук за вітром долинув.
Се там орач оре велику ниву
Серед твердих незайманих степів
І заклика на працю нелїниву —
Я в тих словах одмову зрозумів.
Так, се вона, відмова на питання!
Зникають геть зневірря та вагання,
Що душу всю вже змучили у край.
Одмова тут — і проста, й зрозуміла:
Працюй, борись, поки сягає сила,
Та иньших ти до працї закликай!
