Нудьга та сум!… Не мучишся, не плачеш,
А день за днем сумуючи живеш:
Нї лютих мук, нї радощів великих,
Нї оживання, нї бажання вмерти —
Сама нудьга і сум самий понурий —
Вони гнїтять… Неначе й не болить,
Та голова все білше туманїє
І серце все потроху засиха…
Другий.
Ми всї такі — привялі і засохлі!
Останнїй час нас виробив таких, —
Моральний гнїт… Бо кожну вільну думку,
Бо кожне серця поривання щире
Ще в зародку, с початку зупиняла
Зневага, сьміх, а то й ворожий замах:
Злякалось серце, розум ізлякавсь,
І ми, в собі зневірені, сказали,
Що не про нас життя нового сяйво
І що не нам до його досягти —
І руки нам знесиленим упали…
Частина з нас у зрадники пішла,
А друга… та, с слабим, привялим серцем
Ще нудитьця, не знає, де подїтись…
Такий і ти, і всї такі с тобою!
Але-ж давно, давно вже встати час,
Нудьгу і сум од себе одігнати,
В свій власний дух, у власну рідну силу
Повірити і гнїт з душі гнїтючий
Одразу геть зіпхнути і устать!
Давно вже час! давно край рідний кличе!