Перший.
Давно вже час! давно край рідний кличе!…
А хтож навчив мене той край любить?
Чи то мінї, колишучи малого,
Сьпівала мати ріднії піснї?
Чи, учучи маленького любити
Усїх людей, вона мінї казала,
Щоб рідний край свій також я любив?
Чи батько нам казав про те хоч раз?
Ти знаєш сам, що ми того не мали:
Чужі піснї зустріли нас в життї,
Чужі слова нам мати промовляла,
Бо рідними своїми гордувала,
І рідний край їй наче й не істнїв!
І ми зросли з нерідними думками,
І ми людей змагалися любить,
А свій народ і край свій не любили
І не могли, бо і не знали їх…
І так зросли…
Другий
Що дурно нарікати!
Хай нам лїта дитячі не дали
Хвилин сьвятих любови до Вкраїни,
Та правда й нас нарештї осяйнула
І нам в серцях любов та зайнялась.
Перший.
(швидко встаючи й сїдаючи на ліжкові.)
О, знаю я і добре памятаю
Сьвяті часи, як вперше я дізнавсь
Хто я такий і чим я мушу бути,
Чиї ми дїти і чия єсть правда!
Новим життям розбурканеє серце
Роскрилося і в себе прийняло
Сьвяту любов до рідної країни,
До рідного убогого народу.
Які були ми горді і щасливі
