І міць яка прокинулась в душі:
Я знав уже, хто я!…
Другий.
І справдї так!
Чому-ж тепер вогню того немає?
Невже погас і — сум, нудьга сама?
Чи знов забув, хто ти, чиї ми дїти?
Перший.
Нї, не забув: забути те не сила!
Хотїв робить… Усї ми, всї хотїли
І всї пішли і стріли ворогів.
Ми не втекли ганебно, не злякались,
Та ворог нас облїг навкруг так щільно
І здобувать уперто нас почав:
Нам довелось невтомно боронитись…
Втомились ми і скоро впали руки…
Не докоряй! Я знаю, скажеш ти,
Що ми усї мізерні є душею,
Не вміємо ми жертвувать, любить…
Та деж могли набратися ми сили?
Невже оце нїкчемнеє життя,
Що обняло і пригнїтило нас,
Нудне, хмарне, без вищої ідеї,
С турботами щочасними про те,
Щоб одягтись, нагодувати тїло,
Навчало нас боротись і терпіти
Й щоб про свої дізнатись власні сили
Палити власну руку на вогнї?
О, ми могли у мріях пориватись,
Могли такого випадку бажать,
Щоб всї списи ворожі довелось
Собі встромить одразу в дужі груди,
У ворогів тим славу одібрати
І вмерти, край обрятувавши рідний,
Як Вінкельрід, великий патріот!
Ми, я кажу, ми марили про це
І навіть би його й зробили може,
Як би в ту мить робити довелось…
