Хоч зірки й далеко сяли
І — здавалось — їм байдуже,
Але-ж я те знаю добре —
Вірить їм не треба дуже.
Бо, здавалося, лукаво
Часом так вони всьміхались,
Як с тобою ми, кохана,
Пригорнувшись цїлувались.
Ми тодї не розуміли,
Що той усьміх і до чого,
Та і часу ми не мали
Розуміть тодї нїчого…
III.
Що вже далї там зробилось,
Росказати не здолаю, —
Мабуть просто догорів нам
В грудях той вогонь до краю.
Ми ізнову розійшлися,
Тілки вже не так недбало:
Невдоволенеє серце
В грудях нам обом ридало,
Бо розбитую надїю
В серцї ми несли с собою
І, зневірені без краю,
Вже браталися з нудьгою.
І тодї, чого ті зорі
Усьміхались, — розібрали:
Часу вільного багато
Ми на те обоє мали…
