О, як би умів я книги
Тисяча́ми росплодити,
Занялося-б скоро всюди
Сонце правди і просьвіти!…“
Так він думає-гадає,
А в душі зненацька в його
Промайнуло наче сяння
Від обличча молодого:
Коси пишнії згадались,
Голубі згадались очі
І маненькі руки білі
І тоненький стан дївочий.
Він згадав її, він знає,
Що кохана буде ждати, —
І засяли очі в його,
І виходить Костер с хати.
II.
Серед неба сьвітють зорі,
Хилють низько верби віти,
Він в садку із нею ходе,
Сьвітом місяшним облитий.
І яснїють коси пишні,
Голубії сяють очі,
Прихиляєтьця до його
Стан її тонкий дївочий.
Він до неї каже:“ мила!
Ясно зорі ті сияють,
Та мінї яснїше в душу
Очі любі зазирають.
У душі, кохана, в мене
Задум є один великий, —
Осягну його — і щастя
Дам усїм на вічні віки!…“
