Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/145

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



IV.

Сонце тихо погасає,
Осяває пів сьвітлицї
І запилені по стїнах
С хволїянтами полицї.

Час Лаврінові надходить, —
Скоро вздрить він любі очі
І згадав він карбування
І на його глянуть хоче.

Розгорнув — і скрикнув з дива,
Щастя в очіх засьвітилось:
Те, що вирізав учора,
На пергаминї відбилось.

Ось де сила та велика,
Ось чим правду і просьвіту
Тисячма́ книжками можна
Розповсюдити по сьвіту!

І, повитий пишним сяйвом
Од великої ідеї,
Ясно-радісний іде він
До коханої своєї.

V.

Серед неба сьвітють зорі,
Хилють низько верби віти,
Він в садку із нею ходе,
Сьвітом місяшним облитий.

І яснїють коси пишні,
Голубії сяють очі,
Прихиляєтьця до його
Стан її тонкий дївочий.

Він до неї каже: „Мила!
Ясно зорі тії сяли,
Та не зорі — твої очі
В душу задум навівали.