IV.
Сонце тихо погасає,
Осяває пів сьвітлицї
І запилені по стїнах
С хволїянтами полицї.
Час Лаврінові надходить, —
Скоро вздрить він любі очі
І згадав він карбування
І на його глянуть хоче.
Розгорнув — і скрикнув з дива,
Щастя в очіх засьвітилось:
Те, що вирізав учора,
На пергаминї відбилось.
Ось де сила та велика,
Ось чим правду і просьвіту
Тисячма́ книжками можна
Розповсюдити по сьвіту!
І, повитий пишним сяйвом
Од великої ідеї,
Ясно-радісний іде він
До коханої своєї.
V.
Серед неба сьвітють зорі,
Хилють низько верби віти,
Він в садку із нею ходе,
Сьвітом місяшним облитий.
І яснїють коси пишні,
Голубії сяють очі,
Прихиляєтьця до його
Стан її тонкий дївочий.
Він до неї каже: „Мила!
Ясно зорі тії сяли,
Та не зорі — твої очі
В душу задум навівали.