Але в Ченчи була, опріч того, дочка,
Беатриче — так звали її…
Хоч дївчат молодих, як зоря чепурних,
Є багато в тій пишній землї,
Та відколи в снїгах Альпи гордо стоять, —
Їм такої краси не доводилось знать.
Пишні кучері вниз їй спадали на стан,
Округ білого личка вились,
Очі сяли ясні; як дивились вони, —
З їх любови проміння лились,
Але чиста душа, що сьвітилася в їх,
Ще чистїша була від очей тих ясних,
Добра й чиста душа у дївчини була,
Як зоря на сьвятих небесах,
Як блискуча роса, що у ранцї звиса
На рожевих і пишних квітках.
Але в чистість, добро батько вірить не міг,
А красу тілки й знав на коханках своїх.
І він мучив її, як і бідних синів,
Вона мовчки терпіла, жила…
Мати вмерла її — вона сльози свої
Тілки Богу звіряти могла
І благала його, щоб од муки цїї
Він до матері взяв аж на небо її.
Так у горі лїта молодії ішли, —
Їй шіснадцята встала весна,
І тодї серед тих мук та смутків тяжких
Їй зірничка блиснула ясна.
Тая зірка ясна — то кохання було,
Що до Гвидо тихцем їй в душі росцьвіло.
Ой нераз те було, що в зеленім садку,
Як по небу плив місяць ясний
Й обсипав їх сріблом, під гіллястим дубком
Там сидїли укупі вони;
