Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/152

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



Сьміючися дочцї відмовля кардинал:
„Я сказав, то інакше не буде:
Годї тратити слів!…“ І її він хотїв
Пригорнути до себе на груди.
Ще хвилина одна… в його погляд горить…
Але-ж вирвалась з рук Беатриче в ту мить.

Заблищала тодї в очіх сила гнївна,
Вся душа їй огнем запалала,
І у батька кинджал, що носив кардинал,
Вона с поясу миттю зірвала.
— Батьку, геть оступись! Не торкайсь до дочки,
Бо не вдержу тодї я своєї руки!

— Думав ти, що нема вже рятунку мінї?
Нї, ще єсть оборона остання:
Геть, не важся іти! Як насьмілишся ти, —
Не злякаюсь з життям я розстання.
Смерть мінї не страшна! краще вмру отут я,
Анїж скарб мій один — честь загине моя!

— Честь зганьбить я не дам! — Зупинилась вона,
У руцї загартовану зброю,
Вона міцно держить, щоб у серце встромить
І знущатись не дать над собою.
Немов гострі мечі, очі сяють ясні,
Пишно впали на стан її коси рясні.

„Га-га-га!“ — роскотивсь тодї регіт гучний:
„Чим, дурна, ти схотїла лякати!
Чи тобі-ж себе вбить? Так ще хочеш ти жить!…
Краще будеш мене ти кохати!…
Не борись, бо зломлю і візьму тебе я!
Від сьогодня, кажу, ти навіки моя.“

Але ще у душі їй надїя була:
Її Гвидо в садку дожидає:
Може він боронить… Вона з зали біжить,
Батько поки її не спиняє.
Усьміхнувсь і сказав: „Не втечеш ти, дурна!…
Але-ж кат його й зна, яка гарна вона!…“