Але він ще не зна, що вона аж до дна
Випє повну гіркої недолї, —
Він того ще не зна!… А її волочуть,
І до льоху її велить батько замкнуть.
IV.
Після ночі ізнов сонце ясно зійшло
І пливе воно знову горою,
Та не радість воно на той день принесло
На замучену землю с собою:
Ченчи в замок дочку Беатриче замкнув —
Гвидо зблїд, як ту вість про кохану почув.
Може мертва уже… Що там зроблено їй?…
Як з неволї тут визволить милу?
Гвидо те розумів, що в пригодї такій
Треба мати великую силу:
Ченчи знали усї, — Гвидо теж його знав
І найгіршого він од утисника ждав.
„Поки батько живий, можновладний харциз,
Дурно-б я і змагавсь проти його;
Та нї муки її, нї гірких її слїз
Не простю тобі, лютий, нїчого!
Моя помста тобі уже кару несе
Я віддячу тобі за дочку і за все!“
І надїї оцї він голубить страшні
І людей на помогу шукає…
А тим часом ішли і проходили днї,
Ось і тиждень спокійно минає,
Та як промінь в горі з неба в восьме засяв,
Ченчи з ліжка свого уже білше не встав.
Зворухнувсь увесь Рим: Ченчи вбито! І скрізь
Стоголосная вість пролетїла,
Десь і другі іще незабаром взялись:
Беатриче то батька убила!
