Ох, навіщо-ж саму він покинув її,
Той, кого вона так покохала,
Кому все віддала: душу й серце свої
І вірнїше над кого не знала?
На що кинув її у великій журбі,
У тюрмі, в кайданах і в несьвіцькій ганьбі?
Але нї! На що-ж так нарікає вона?
Він не винний: він мабуть не знає:
На що робитьця так — тілки Бог про те зна…
Хай саму її лихо спіткає,
Аби він тілки жив, щастя знав іще він,
А вже їй, то іде, наступає загин.
Але-ж тяжко вмірать!… Умірать без вини,
Під ганьбою злочиньства гидкого!…
Днї зійшли молоді, — не дали їй вони,
Не дали вони щастя нїчого,
Вік у неї минув без утїх, без пуття:
Вона хоче ще жить, хоче знати життя!
Вона хоче ще жить, оправдитись здола:
„Не злякавшись до суду я стану,
Роскажу я усе, як робила й жила,
Усю правду, щоб зняти догану;
Суддї-ж мають серця — тілки знать треба їм!…
І вернусь до життя я с коханим моїм!…“
Отак дума вона; в пориваннях палких
Простягає у темряву руки,
Немов хоче його знов до грудей своїх
Пригорнути й забути всї муки, —
Забуває усе: ніч, темницю сумну
І голубить в душі тілки мрію одну…
А тим часом і сьвіт у вікно зазирав,
Ніч минула і день вже усюди, —
І ось чує вона, як замок забрязчав, —
На порозї стоять уже люде.
