Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/161

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено



Рим піднявся, устав: кардинали, ченцї
Урядовцї, великі маґнати
Просють папу, та він і сьвятії отцї
„Не бажають злочинсьтва прощати“.
І обуривсь народ, найсмілїші кричать:
„Так у смерти її силоміць треба взять!“

А день смертний прийшов. Вже народ хвилювавсь
Круг помосту страшного для страти
І с сокирою кат у руках дожидавсь
Тих, що мусить на смерть він скарати.
Хвилювався народ, Беатриче жалїв,
Але-ж встать силоміць він за неї не сьмів.

І народ дожидавсь, дожидавсь і боявсь…
А над людьми тією добою
Небосхил півдньовий непорушно схилявсь,
І пливло ясне сонце горою
І проміння палке обливало усїх…
І відразу народ сколихнувсь і затих.

Озирнулись усї: вони йдуть уже, йдуть,
Ті, кого боячись дожидали,
Серед стовпищ людських передсмертную путь
До помосту вони прохожали.
І нарештї народ тую матїр, братів
І безщасну саму Беатриче уздрів.

Вона йшла. І були надзвичайно ясні,
Надзвичайно спокійні їй очі:
А нї страх, нї журба, нї вагання смутні
Не тьмарили їй погляд дївочий.
І хоч з мук у тюрмі помарнїв її вид
І румянець уже на щоках їй поблїд,

Хоч, здавалось, вона ледві-ледві могла
Порушатись —- так змучилось тїло, —
Але-ж чиста душа іще дужа була,
І нїщо її ще не здолїло.